Гріхи суспільства та моя відповідальність за них: про байдужість, корупцію та еміграцію
Надіслано rice August 03 2012 14:14:51

20 липня 2012 р.Б у приміщенні ЛМГО «Українська молодь – Христові», що на Пекарській, 13, відбулись духовні бесіди на тему «Гріхи суспільства та моя відповідальність за них». Зустріч було організовано у співпраці з Комісією УГКЦ “Справедливість і мир”. Гостя зустрічі – п. Оксана Бойко, докторант Соціальних наук Папського університету Томи Аквінського Angelicum у Римі.


Деталі новини

20 липня 2012 р.Б у приміщенні ЛМГО «Українська молодь – Христові», що на Пекарській, 13, відбулись духовні бесіди на тему «Гріхи суспільства та моя відповідальність за них». Зустріч було організовано у співпраці з Комісією УГКЦ “Справедливість і мир”. Гостя зустрічі – п. Оксана Бойко, докторант Соціальних наук Папського університету Томи Аквінського Angelicum у Римі.

Ці гріхи не наведені у жодному переліку заповідей чи гріхів. В жодному іспиті сумління ви також не знайдете безпосереднього згадування такого явища як «соціальний гріх». З іншого боку, життя нашого суспільства ідеальним не назвеш. Не треба бути спеціалістом політичних, економічних чи соціальних наук, щоб назвати основні «наріжні камені» – всюдисущу корумпованість, махінації і непрозорість дій владних структур практично усіх рівнів, низький рівень життя, а точніше, розшарування нашого суспільства на дві категорії – «мажорів» і «простих смертних». І, мабуть, найперша причина такого стану, яка відразу спадає на думку, – «погана влада». Адже недарма кажуть, що риба псується з голови, от і всі злодіяння, які панують у нашому соціумі, походять саме звідти – «згори».

Звісно, заперечити відверті факти зловживань серед можновладців, про які раз–у-раз стає відомо у мас-медіа, неможливо. Але ж хіба лише влада винна у тому, що наше суспільство зараз перебуває у такій ситуації? Можливо, є інші причини? Зрештою, хто винен, що ми маємо у державі саме цю, злочинну і корумповану владу?

Якщо оцінити ситуацію у нашому суспільстві скрупульозно, зауважимо, що і ми далеко не відсторонені від причин такого стану. Наша життєва позиція, наші дії як громадян і членів суспільства, нерідко і стають причиною тих проблем, з якими ми стикаємося день-у-день.

Виникає питання: а яку роль у цьому суспільстві відіграю саме Я? Почати з того, що я є громадянином своєї держави. Більшість сприймає це суто як формальність і бюрократію. Але насправді суть громадянства дещо інша. «Бути громадянином, – каже пані Наталя, – це бути частиною своєї держави, нести свою відповідальність за те, що діється у державі».

Досі даються взнаки пережитки характерної для Радянського Союзу політики «керування зверху»: всі політичні проблеми вирішує виключно влада, громадяни ж ні до чого не причетні, більше того, згадати, бодай, відому фразу «инициатива наказуема». Як наслідок - громадянин без політичної свідомості, який досі переконаний, що все має вирішуватись і без його втручання. Але ми давно вже вийшли з Країни Рад і мали би жити за іншими принципами, однак, вочевидь, не виявились до цього готовими. На шляху до істинної демократії це є величезним наріжним каменем.

Уже можемо назвати один із суспільних гріхів – пасивність. Позиція «моя хата скраю». Більшість громадян чекає позитивних змін, але самі не готові і не бачать потреби докладати для цього якихось зусиль. Навіть більше: багато українців не можуть оцінити адекватно свої дії, хоча б частково подумати про їх наслідки для суспільства в цілому. Тут яскравим прикладом є неучасть у виборах, коли певний відсоток виборців відмовляється від права внести свій голос у формування майбутнього держави, інакше кажучи – ухиляється від свого громадянського обов’язку, не думаючи, як конкретно їхня позиція і їхній вибір вплине на подальше життя рідної держави.

Про порушення законів і правил годі згадувати. Мабуть, кожному зрозуміло, що, порушуючи певну норму чи закон, ми шкодимо іншим, а то й наражаємо їх життя на небезпеку. Навіть така, здавалось би, дрібниця, як порушення правил дорожнього руху, – однак щорічна невтішна статистика про ДТП таки наштовхує на роздуми. Тут варто зрозуміти одне: моя дія має наслідок не лише для мене. Безперечно, не надто приємно вплутуватися у ситуації зі штрафами та іншими формами покарань. Але, так би мовити, це лише одна сторона медалі. Інша річ – мої дії матимуть наслідки, а то й фатальні, і для інших людей. У цьому полягає моя відповідальність як громадянина перед іншими: усвідомлювати, як конкретний мій вчинок відгукнеться у соціумі.

Ну і, звісно ж, хабар – мабуть, найбільш дошкульна проблема нашого суспільства. На корупцію скаржаться мало не у всіх сферах суспільної діяльності. З іншого боку, що парадоксально, давати і брати хабарі для нас вже стало мало не традицією. Тут варто збагнути просту річ: корупція далеко не завжди починається зверху. Часто саме ми привчаємо осіб на певних посадах до традиції «конвертів» і «пакетів», наприклад, коли хочемо зробити щось незаконне. А вже згодом це стає традицією, навіть для виконання цілком законних і передбачуваних обов’язків ми змушені давати «на лапу». І питання: чи справді тоді корупція нам так заважає, якщо ми, зовні нарікаючи, в душі вже давно змирились, а то й раді, що всі проблеми можна вирішити таким простим способом?

Зрештою, варто звернути увагу і на другий елемент у цій справі – людей, які беруть хабарі. Це ж не обов’язково високопосадовець, якому вже нікуди гроші подіти (мабуть, такий уже склався стереотип у головах багатьох українців). Безліч медиків, вчителів, держслужбовців середньої ланки, які як аргумент використовують свої невисокі зарплати, мовляв, ні за що більше жити. І справді, не таємниця, що зарплата, наприклад, викладача справді є мізерною. Звісно, це не дає підстави виправдовувати корупцію як явище. Але ж, коли особа опиняється в умовах, коли це стає для неї єдиним вирішенням проблеми…

Такі роздуми не раз приводять до невтішних висновків. Адже попри те, що я є громадянином цієї держави, маю право на достатній рівень життя, правовий, соціальний, судовий захист, мої права насправді не захищені. З банальної причини: тому що та ж судова чи правова система у нас не функціонує на належному рівні. Тому все більше людей бачать вихід в еміграції. Вже зі студентських лав молодь починає мріяти про виїзд з України. Життя за кордоном асоціюється з перспективами, з можливістю кращої самореалізації. І багато емігрантів стають жертвами власних ілюзій, не розуміючи простої закономірності: за кордоном українці ще менше потрібні, ніж на рідних теренах. А вже там розвіюються і міфи про те, що у європейських державах немає проблем. Проблеми є всюди, навіть у, на перший погляд, найрозвиненіших країнах. Різниця в іншому: на рідних теренах, хоч яким недосконалим тут був би рівень життя, я все ж почуваюсь громадянином. Я можу щось робити для рідного краю, я покликаний піднімати загальний рівень життя. За кордоном я навіть не гість, я - найманець. До якого і ставлення відповідне.

Отож залишається єдиний вихід – залишитися тут і внести свою частку у розвиток суспільства. Як це можна зробити? Насамперед усвідомити свою відповідальність перед суспільством. Зрозуміти, що і я особисто (неважливо, усвідомлюю це чи ні) теж роблю свій внесок у майбутнє держави. При цьому пам’ятати і про своє покликання як християнина. Власне, що означає бути християнином у суспільстві, чи не суперечить це моїй громадянській діяльності? Ні. Бути християнином у контексті суспільства – це усвідомити свою відповідальність перед ним, сформувати чітку позицію щодо того, що відбувається у суспільстві, і не погоджуватися з “вадами і хибами”, які тут давно вкоренились, тобто, не ставати співучасником суспільних злодіянь.

Ключовою для нас як для християн є ідея загального добра – створення умов, де кожен може самореалізуватись, де панує повага до особистості, її свобода. У Радянському Союзі особисті потреби людини вважалися ознакою її егоїзму, воля особи як такої заперечувалась, індивідуальність переважно засуджувалась, хоча людину і привчали жити й працювати «в ім’я вищої ідеї», однак при цьому заперечувалась її особистість та індивідуальність. Церква ж, навпаки, акцентує на гідності і свободі вибору людини, її свідомості та особистій відповідальності перед громадою. Звісно, поза прагненням самореалізації не варто забувати і про солідарність, про те, що моя діяльність має бути направлена не лише на особисту вигоду, але й на користь всьому суспільству.

«Те українське суспільство, яке ми зараз маємо, сформоване з корінням в Радянському Союзі. Потім, коли ми стали в 90-х роках незалежними, ми прийняли західну культуру матеріалізму і консумеризму, тобто прагнення показати матеріальні блага, забуваючи часто про соціальні цінності, моральні цінності». Іншими словами, на першому місці є значення громадянина як споживача, його ж соціальна роль відсувається на другий план. І тому Церква спонукає нас відійти від власних егоїстичних і часто гріховних прагнень, які шкодять іншим, натомість навчитись бачити свою відповідальність перед іншими людьми і перед соціумом в цілому. Тут і криється вихід із нашого теперішнього становища: перестати бути розпорошеним «стадом», у якому кожен переслідує певні егоїстичні цілі, і стати згуртованою громадою, яка має спільну мету: щастя і добробут суспільства в цілому. Безперечно, тут ідеться про особисту і суспільну свідомість, про творення громадянського суспільства, в якому кожен усвідомлюватиме свою відповідальність перед іншими. Ми лише робимо перші кроки в цьому напрямку, але хочеться вірити, що рано чи пізно, ми таки досягнемо цієї мети, піднявшись на абсолютно новий рівень державності.

 

Слухала і записала Катерина Судин